ЕНЦИКЛОПЕДІЯ
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Українознавства наукова школа Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Ідейні джерела

Головний принцип школи – розгляд українознавства як самостійної науки, яка є інтегративною системою знань про українство. Для його реалізації використовується міждисциплінарний підхід, який охоплює широке коло проблем етнонаціонального, релігійного, культурно-освітнього, соціально-економічного та державно-політичного життя українства (це поняття охоплює і етнічних, і політичних українців, а також представників української діаспори). Крім того, підхід враховує використання географічних вимірів, пов’язаних з територією України, у тому контексті, як вони вплинули на розвиток українства.

У ХІХ – ХХ ст. було сформульовано головні ідейні джерела школи:

– бачення українського народу як суб’єкта культуро-, соціо- та державотворення (В. Антонович, Д. Багалій, М. Грушевський та ін.);

– ідеї зв’язку українського народу із його територією, що з’явилися у Хв. Вовка і М. Кордуби, всебічно обґрунтовані С. Рудницьким, узагальнені у працях В. Кубійовича, В. Крисаченка та ін.;

– концепція української національної держави, зокрема її «історичної тяглості» від Русі, Галицько-Волинського князівства, Гетьманщини, Запорожжя, УНР (М. Грушевський), об’єктивності її відновлення та існування (М. Міхновський та ін.), обґрунтування її територіальної організації та геополітичних зв’язків (С. Рудницький, Ю. Липа) та політичного устрою (В. Липинський, Д. Донцов та ін.);

– бачення України як духовно-ментального феномену, першооснови та головного виразу єдності народу з його культурою та окультуреним ним, ландшафтом, що простежується у працях В. Каразіна, М. Костомарова, П. Чубинського, О. Потебні, Д. Овсянико-Куликовського та всебічно розроблене у творах Д. Чижевського, І. Мірчука, І. Огієнка, О. Кульчицького, І. Рибчина, В. Яніва та ін.

У 1914–20-х рр. опубліковано ряд праць, які стали ідейними джерелами синтетичної методології українознавства: двотомна енциклопедія «Український народ в його минулому і сучасному» (з ініціативи М. Грушевського, вийшла російською мовою у Петрограді в 1914–1916 рр.), методологічний посібник С. Єфремова «Українознавство» (1920 р.), ряд досліджень українського народу і території його залюднення у 20-ті роки ХХ ст. По тому провідним способом українознавчого синтезу став енциклопедичний, який, зокрема, в УСРР намагалися реалізувати при створенні української Енциклопедії (з 1928 р., у 1933 р. її підготовку припинено). З часом українознавство набуло синтетичного рівня і міждисциплінарного характеру, узагальнюючи і поєднуючи у ціле знання з антропологічної, етнологічної, етнопсихологічної, філологічної, географічної, економічної, політичної, геополітичної, соціальної, культурної, історичної проблематики, пов’язані з українством.

У 1930–80 х рр. українознавчі дослідження здійснювалися переважно вченими закордонного українства, за межею УНР, зокрема, вийшли Українська Загальна Енциклопедія (Львів, 1930–35 рр.), Енциклопедія українознавства (під кер. В. Кубійовича, І – 1949–1952 рр.; ІІ – 1955–1989).

Етапи розвитку школи.

Українознавство у КНУ пройшло декілька етапів розвитку.

1. Спорадичні дослідження (1834 – поч. 1930 рр.).

У 40-х рр. ХІХ – на поч. ХХ ст. українознавство формується як самостійна наука. Біля її витоків стояли, зокрема проф. КНУ М. Максимович, М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, які здійснювали комплексне вивчення українського народу в антропологічному, етнографічному, етнопсихологічному, політичному, історичному вимірах. На цьому етапі розвиток українознавчих досліджень відбувався у межах окремих дисциплін – етнографії, антропології, історії, філології, спеціальних українознавчих структур в університеті не було створено, українознавчі дослідження здійснювались спорадично і з ініціативи їх авторів у несприятливих адміністративних та політичних умовах.

Після лютого 1917 р. у Київському ун-ті з’явилися можливості для українізації навчального процесу та розвитку українознавчих досліджень, однак 1 липня 1920 р. ун-т було перетворено на Інститут народної освіти. Спорадичні українознавчі дослідження, які у ньому здійснювались протягом 20-х рр., продовжували тенденцію енциклопедичного синтезу. У 30-ті рр. із згортанням українізації у УСРР українознавство розвивалося переважно за кордоном СРСР.

2. Школа П. Кононенка (1992–2000 рр.).

Наприкінці 80-х рр. українознавчі дослідження були відновлені. Створення Інституту українознавства (1992) сприяло становленню школа українознавства у КНУ, засновником якої став П. Кононенко. Співробітниками Ін-ту було розроблено концепцію концентрів українознавства, опубліковано Енциклопедію українознавства В. Кубійовича, праці закордонних українознавців, а також ряд підручників, посібників (зокрема «Українознавство» П. Кононенка, 1996) та хрестоматій з українознавства (зокрема «Українознавство» В. Крисаченка, 1996–97). Започатковано українознавчі періодичні видання: Вісник КНУ «Українознавство» (1994) та Календар-щорічник «Українознавство» (1996). В університеті з’явилась самостійна синтетична школа українознавства, основні принципи якої розроблялись П. Кононенком, Я. Калакурою, Л. Токарем та ін.

Українознавство було визнано інтегративною наукою, але головним методологічним принципом залишився синтез різнорідних знань про Україну та українців, головним способом синтезу було їх вивчення у межах  концентрів – певної матриці напрямків досліджень, призваних всебічно охопити всі боки досліджуваного подвійного предмета. Однак, спеціалісти у межах концентрів фактично застосовували методологічні принципи та вирішували завдання власних дисциплін і рідко виходили за їхні межі.

3. Становлення сучасної школи українознавства КНУ (з вер. 2000 р.).

Початок створенню н. ш. було покладено у 1992 р. в межах Інституту українознавства КНУ імені Тараса Шевченка частиною його співробітників (передовсім Відділу філософсько-світоглядних проблем українознавства та Відділу етнології), які не поділяли запропоновану П. Кононенком теоретико-методологічну модель концентрів як механічного поєднання знань про Україну і українство.

З ліквідацією в 2000 р. Інституту українознавства та створенням натомість Центру українознавства, до якого увійшла частина колишніх співробітників Інституту, передовсім такі провідні спеціалісти, як В. Баран, Т. Воропаєва, І. Грабовська, Л. Залізняк, В. Крисаченко, Л. Мацько, В. Піскун та ін., колективом Центру українознавства на чолі з його директором д. іст. н. В.І. Сергійчуком було сформовано засади та принципи функціонування наукової школи українознавства КНУ ім. Тараса Шевченка, відмінної від інших шкіл. В основу розвитку наукової школи було покладено бачення українознавства як інтегративної науки на основі дослідження інтегративних чинників, що вплинули на формування та розвиток України і українства, та розробка специфічної наукової методології, яка цілісно реалізує сукупність знань про них.

У новому варіанті дослідницької програми наукової школи було визнано, що предметом дослідження українознавства є «Україна як геополітична реальність та українство як загальноцивілізаційний феномен у всій своїй неповторності і своєрідності у просторі і часі, в якому синтезовані різноманітні соціокультурні впливи».

Коли 2007 р. Центр було підпорядковано філософському факультету, а його директором став і очолив школу д. політ. наук, проф. М. Обушний, було уточнено предмет дослідження українознавства. Також було запропоновано замінити термін «українознавство» на «українологія».

У той же час обидві наукові школи (школа П. Кононенка з 2000 р. продовжила розвиток у межах НДІ українознавства МОН України, тепер – НДІ українознавства і всесвітньої історії МОН України) перебувають у взаємовпливі і публікуються у спільних виданнях.

Методологічні принципи школи були розроблені протягом 1992–2007 рр. і підсумовані у ряді публікацій, зокрема посібнику «Українознавство».

Головна відмінність школи українознавства КНУ полягає у розрізненні понять синтезу та інтеграції та, відповідно, застосуванні інтегративного принципу в українознавстві:

• синтез – поєднання різних елементів, сторін предмета в єдине ціле;

• інтеграція – сторона процесу розвитку, пов’язана з об’єднанням у ціле раніше різнорідних частин та елементів [1].

Прибічники методології школи українознавства КНУ вважають, що для перетворення українознавства на інтегративну науку слід не просто об’єднувати різноманітні знання у формі всеохоплюючої матриці, а вивчати сам інтегративний чинник. Звідси випливають відмінності між школою П. Кононенка та сучасною школою КНУ у баченні об’єкта, предмета та ін. методол. принципів, які остаточно оформилися у 2007 р. Головні з них наведено у таблиці:

 

Школа П. Кононенка

Школа КНУ [4]

Об’єкт

Україна (країна і держава в усьому історичному часі та соціальному обширі), український етнос й українська нація, народ України як єдине ціле [3]

Реальний український світ, який творився і трансформувався упродовж тисячоліть і сьогодні репрезентує суть буття і свідомості українців як нації

Предмет

Цілісне пізнання (самопізнання), творення й самотворення української людини, нації, народу, їхньої етнічної території і держави (України) у всьому часопросторовому вимірі, дослідження феномену українства, закономірностей, досвіду й уроків його розвитку та прояву в усіх сферах людського буття як цілого, здійснення історичного покликання [3]*

Українство як загальноцивілізаційний феномен, закономірності та особливості його формування і розвитку в часо-просторовому вимірі як на теренах України, так і поза ними. (Україна як територія і держава включена до предмету дослідження як чинник формування, розвитку і самовиразу українства.)

Інтегративний центр

Україна й український світ є «центром» українознавства [2] (по суті, сам двоєдиний об’єкт дослідження інтегрує себе)

Українськість як системоутворюючий чинник і етнічного, і національного буття українців. Це – історично сформована адаптивно-еволюційна система ознак і властивостей, які вирізняють українську людину, українську спільноту і українську культуру з-поміж інших аналогічних об’єктів (феноменів)

Предметне поле

Концентри: Україна – етнос; Україна – природа, екологія; Україна – мова; Україна – нація, держава; Україна – культура (матеріальна, гуманітарно-духовна: релігія, філософія, мистецтво, освіта, наука; право; валеологія; військо); Україна в міжнародних відносинах; Україна – ментальність, доля; Україна – історична місія [2]

Інтегративні виміри українського світу: географічний, антропо-демографічний, господарсько-економічний, мовно-мовленнєвий, етнопсихологічний, релігійний, духовно-світоглядний, культурно-мистецький, морально-правовий, науково-технологічний, освітньо-виховний, національний, державницький, військово-оборонний, геополітичний, екологічний

* У [2] подано інше визначення предмета: «Феномен українства, закономірності, досвід і уроки його етно-, націє-, державотворення, суспільного устрою, матеріального й духовного життя, формування і розвитку етнічної території (України)».

Основна тематика досліджень школи:

загальносвітові тенденції націєтворчих процесів та їх вплив на становлення громадянського суспільства в Україні;

– відображення соціокультурних перетворень в історичному досвіді та сьогоденні української спільноти;

– українство в контексті світового цивілізаційного процесу.

Основні досягнення та відкриття.

Вперше здійснено українознавчі дослідження як комплексний соціогуманітарний аналіз, що передбачає  поєднання різних  напрямків напрацювання матеріалу на філософсько-світоглядному, культурно-історичному, етнорелігійному та соціально-психологічному рівнях, а також широке використання концептуального інструментарію сучасної соціогуманітаристики та розробку цілісного бачення України і українства.

Розроблено:

– нову концепцію українознавства, його теоретико-методологічні засади як наукового напряму та інтегративної дисципліни;

– історіософські засади розвитку українознавства;

– обґрунтовано цивілізаційний потенціал українства у соціогуманітарному вимірі.

Відомі представники:

д. іст. н. В.І. Сергійчук, д. політ. н. М.І. Обушний, д. іст. н. М.В. Довбищенко, д. іст. н. А.Л. Зiнченко, д. іст. н. В.М. Піскун, канд. психол. н. Т.С. Воропаєва, канд. філос. н. І.М. Грабовська, канд. іст. н. С.Р. Кагамлик, канд. філос. н. О.І. Мостяєв, канд. іст. н. С.В. Конча, канд. філол. н. А.В. Ціпко, канд. іст. н. І.В. Пасько, канд. філос. н. О.В. Щербатюк.

Основні праці, що представляють здобутки школи:

Михайло Грушевський – науковець і політик у контексті сучасності (2002); Україна просторова в концепційному окресленні Степана Рудницького (2003); Українство у світі: традиційність культури та спільнотні взаємини (2004); Грабовська І., Ємець Т., Мостяєв О. Філософія українського буття (2006); Український досвід спільнотного згуртування (2006); Поведінкові типи в українському соціокультурному середовищі: історичний досвід та аналіз тенденцій (2007); Мостяєв О. Чотири наукові підходи в українознавстві: загальна характеристика // Збірник наук. праць НДІУ (2007, Т. XVI, с. 86–96); Українознавство: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. М.І. Обушного (2008); Обушний М.І., Воропаєва Т.С., Мостяєв О.І. Теоретико-методологічні засади сучасного українознавства // Українознавство (2008, № 4, с. 45–50); Воропаєва Т.С. Ідентичність українського народу в контексті соціокультурних трансформацій: теоретико-методологічні засади дослідження // Вісник КНУ імені Тараса Шевченка. Українознавство (2010, вип. 14, с. 11–14); Походження, становлення та розвиток українського народу (2010).

Примітки.

[1] Философский энциклопедич. словарь (М., 1983)
[2] Кононенко П.П. Українознавство (К., 2005)
[3] Кононенко П. П. Історія українознавства (К., 2011)
[4] Українознавство: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. М.І. Обушного (К., 2008)

Засновники:  Колектив Центру українознавства
Рік заснування:  2000

Повернення до списку

Інститути, факультети

Коледжі, ліцеї

Загальноуніверси- тетські інституції

Адміністративні та фінансові підрозділи

Громадські об’єднання

Тематичні розділи